вівторок, 19 серпня 2008 р.

12

Це просто. Я дивився на годинник, а він пришкулився на мене своїм календарем із циферблату. Гарний механічний годинник із сапфіровим склом. Знаєте, з таким, що подряпати не можна. Навколо кудись йшли, бігли, крокували, мчали, чвалали хлопці, дівчата, хлопчаки, дівки, мачо, гламурні курви, студенти та студентки, хіппі та панки, крішнаїти та адвентисти, банкіри та адвокати.. Ну майже як у пісні «Мертвого Півня». А я сидів у цьому невеличкому кафе із претензійною довжелезною англомовною назвою, пив каву і дивився на годинник.


Механізм мав спрацювати. Рано чи пізно. Що ж дивного у цьому тепер?! Люди живуть і помирають, прискорюючись. Міста та цивілізації йдуть у небуття. Всі ми підемо в небуття. Це лише питання часу…


- Привіт.


Оце «Привіт» немов торохнуло мене молотком по голові. Я що, сплю?! Навпроти мене стояла Вона. Я про Неї з першої ж секунди подумав з великої літери. Буває таке. Ти сидиш, п’єш свою каву, в тебе звичайнісінький собі вечір, тобі ні до кого поспішати; аж тут – бабах! – «Привіт», і дівчисько із величезними темними, мов ніч, очима, та грайливими бісиками у зіницях дивиться на тебе, немов на якесь чудо заморське.


В мене до Неї кожного місяця починалось нове життя. Це таке старезне правило, котре я собі в голову втовк, ще коли мені чотирнадцятий минало, і я пас не ягнята за селом, а металюжні кліпи по телєку. І завжди мріяв: «ну, ось це-то я точно в собі зміню на краще!». А виходило коли краще, коли гірше.. По-різному виходило.


Десять років минуло, а мені все здається, що це клятуще правило мало б працювати. І воно працює – це точно. Тільки я не бачу результатів. Ким я тільки не був (ви помітили, як забагато «я»? ось про що і кажу..). Істину шукав у горілці, пиві, вині; у релігії, філософії, розумних книжках; у відкиданні усього та скептицизмі – набридло. Вантажився (сам це слово придумав) думками та повсякденними турботами, щоб не помічати нічого такого – не допомогло. Сиджу ось, каву сьорбаю. Надворі 31 травня, між іншим. Гарний день. Точніше, вечір.


Колись, знаєте, так як і ви усі (чи більшість з вас), я дивився новини о восьмій, читав політичні дайджести і сперечався про правильність урядового курсу та курсу долара. Цим тепер не хворію, вилікувався. Фільми, щоправда дивлюсь. Проте їх вишукувати доводиться по крамницях та по знайомих, та то нічого. Журнали читаю (обожнюю деякі глянцеві видання, є такий гріх; але більше бізнесові люблю). «Жовтої преси» та попси не читав і не читаю, хто вам таке сказав?! А ви все ще слухаєте радіо? Бо від ефемівських тупих приколів тупих ді-джеїв (звучить як «джедаїв») відмовився так давно, що й не згадаю. В мене музики і так повно: слиною від заздрощів подавилися б декілька найрейтинговіших радіостанцій. Та й де ви в Україні бачили нормальну ефемівську хвилю із «Аудіослейв», «Хубастанк», «Крід» чи в найгіршому випадку із «Альтер Брідж»?? Правильно, дітки, ніде не бачили. І я не чув-не бачив. А слухати «ми на мінутку сталі бліже» - це, вибачте, вище моїх слабких сил. Так що хай мою душу «Корн» та «Стіл Рімейнз» полікують..


Ні, не подумайте лихого: я люблю спілкуватись. Комунікації – це така гарна штука. Інтернет із аською, імейлами та іншими розумними словами – надзвичайна річ. Але інколи я втомлююсь. А чим частіше втомлююсь, тим більше мені бракує отих-от очей, темних, як вода у нічному озері. Певно, саме таких, які зараз на мене так пильно дивляться…

Немає коментарів: