вівторок, 11 березня 2008 р.

5

Атмосфера лжи - вот что меня всегда поражало. Они улыбаются вам, когда принимают вас на работу и когда увольняют. Когда вы прошли собеседование и когда вас выгоняют с позором. Когда вам повышают зарплату и когда лишают премии. Они, черт возьми, всегда улыбаются. Кажется, если в банк ворвется толпа скинхедов и их всех нафиг перестреляет, то они все умрут с улыбкой на лице. Христос бы позавидовал такой корпоративной выучке. Джае этот человек-конвейер улыбается мне, хотя глаза его пусты, а рука тоскливо теребит непонятно зачем открытый блокнот (он что, будет записывать туда мои ответы? смешно!).


Двадцать минут тусклого собеседования, неясное "спасибо вам, мы вам позвоним", заученная улыбка хостесс (или они как-то по-другому называются? не помню..не важно.. и не хочу знать!), и из цитадели денег (тьху! какая "цитадель денег"? это скорее фабрика по их промывке!)..так вот, выхожу на улицу с таким чувством, будто пропитался этой пластико-кондиционированной атмосферой. Нет, я с большим уважением отношусь к банковским работникам и даже немного завидую их выдержке. Но тусклое солнце в дымке загазованного города после офиса кажется мне чем-то очень клевым и недостижимым...

4

Остекляненными глазами на меня смотрят охранники, кассиры, … сколько они здесь работают? Ощущения, что это зомби, что это люди, которые, переступив порог этого здания, теряют себя, как личность, просто стают машиной на 6-8 рабочих часов. Шаблонность, правильность, педантичность, вышколенность – как много можно сказать про них, про людей в синих костюмах и белых рубашках с натянутой улыбкой.


Открываю дверь отдела кадров, и протягиваю очередное свое резюме мужчине средних лет, который старается сделать доброжелательное лицо, хотя явно по нему видно, что, на сколько ему сильно осточертело как эта должность, которую он занимает уже 10 год, так и эти сотрудники, которых он пропускает через себя, как конвейер. Смотрит на меня, как на несмышленого юнца, задает остачертелые уже за месяцы мне вопросы и предлагает подождать, пока рассмотрят мою кандидатуру…

понеділок, 10 березня 2008 р.

3

Sometimes this world seems to overwhelm me.. Or it just seems to me. Because neither work, nor problems can make this reality much better. And this I realize especially in the morning, when sun strikes my eyes like this, and my flat is empty, my mind is empty, my heart belongs to noone and I do not know what this day will bring me..


Another day - another trouble, maybe. 9 AM - it's time to go out (or better - to go out and watch out as well..// ) This time my way leds me to the bank. I really don't want to be a bank-manager, but there is a need in work, need in money and career growth, so I have to do so..


How many times in our life we do things we don't wanna do..


Прежде чем войти в отделение банка, по привычке переключаю в голове поток мыслей с английского на русский язык. Как много опций по умолчанию - криво улыбаюсь про себя. Поиски работы, равно как и походы с резюме по рекрутинговым конторам отняли несколько месяцев. Каждое собеседование типично, каждое собеседование похоже. Услышать новые вопросы не приходится. Более того - они уже раздражают своей шаблонностью и стандартностью.


Равно как и все условия, время и место проведения собеседований. Отделы кадров и новомодные "менеджеры по персоналу" в большинстве своем однотипны. Это, пожалуй, их основной недостаток. С этой мыслью я толкнул крутящуюся стеклянную дверь и вошел..

2

Час від часу мені здається що я дійсно їду дахом. моє бажання роботи прости вбиває мене. іноді мені здається що в мене лише бажання працювати і все. розумієте? лише навязлива думка щодо праці. я "хочу працювати". я прокидаюся вранці з думкою - я буду працювати. я пю каву з думкою - ша допю та почну працювати.... і так весь день... я живі надією, думкою, бажанням працювати, і при цьому нічогісінько не роблю. коли я навчався в універі мені було легче - я працював. я був відповідальним. я мало ходив гуляти, в обід не лягав спати, бо треба було вчити уроки. я довго сідав за стіл, пив каву, потім чай, потім щось зїдав... дивився газету студентську, газету звичайну... обовязково дивився оголошення, номер свідоцтва про реєстрацію, прізвище головного редактора, наклад, типографію в якій надрукували номер і усе таке, що, блін, в біса нафіг мені не потрібно ніколи в житті і на тому світі. потім я дивився що мені потрібно зробити. зробити зараз, або потім, термінове, нетермінове і так далі. Я розумію що треба подивитися у вікно. Я роблю союі план роботи, все починаю працювати. О починаються новини. Потім вечеря. Блін, не встигаю, ну й роботки в мене. Так зараз швидко зроблю що там на завтра, а вже потім почну все як треба, ой, ну це можна завтра списати, а це вже десь я читав... Блін, уже друга ночі, пора спати... А завтра прокинуся - і почну зразу працювати...

1

Шум. Він продирається крізь міцну завісу сонної свідомості. Лише виринувши з-під теплої ковдри (чорт, що це спати не дає?!), розумію, що це будильник бадьоро і радісно голосить «when I hold Mary-Ann..» Рея Чарльза. В кімнату б’є сонце, і йому, яскравому і радісному, абсолютно начхати, що зараз лише восьма година ранку; що сьогодні – взагалі-то – вихідний; що я ліг спати учора опів-на-другу ночі… Та йому начхати, цьому сонцю! Сердито повертаюсь на бік і зариваюсь глибше у ковдру; але чарльзівська бісова Мері-Енн не думає так просто здаватись і настирливо радіє вранішній красі всесвіту, коли все прокидається і… ну добре, добре, встаю, замовкни вже!!!


Хто я? Я вам відповім на це питання, поки буду стягувати із себе піжаму, вбиратись у щось більш пристойне, відчиняти жалюзі та вікна і вештатись по квартирі, намагаючись прийти до тями після шести годин сну (Господи, як же хочеться спати!!!).. Я ледар. Професійний. Творчий. Трешевий ледар. Чи дешевий. А біс його знає (до речі, спитайте його, може він знає, коли ж – нарешті – хоча б одна з тих десятків контор, куди я тягав оберемки власних резюме, запропонують мені роботу, допоки я не почав грати у «рускую рулєтку» з нудьги та відчаю…). Я випльовую думки, як ви, дівчинко, випльовуєте жуйку на асфальт (до речі, тут не плюйте, тут громадське місце). У мене гарна фантазія, хвороблива уява і я пишу книгу. Одну чи декілька – байдуже. Ще іноді не забуваю парочку рядків втулити в книгу власного життя. Книгу мертвих облич натовпу, сірих стін багатоповерхівок у спальних районах та ось тих ліхтарів на розі вулиці. Часом ще пишу вірші для себе, оповідання для друзів, статті для грошей і цитати для щоденників. І ще блог веду, півроку як підсів на це. Такий собі повсякденний копірайтинг.


Це вже два місяці, як я отримав диплом. Шматок ламінованого пластику з написом «з відзнакою», який можна викинути на смітник. Бо вже два місяці я шукаю роботу за фахом і чую лише відмазки і відмови. Бо в нас треба мати три роки стажу, не встигнувши злізти зі шкільної лави. В університеті, де я вчився, треба було або вчитись, або працювати. Якщо ваш декан втиратиме вам, що треба вчитись на старших курсах, а не нидіти по банках та офісах, - одразу шліть його в дупу. Отак встаєте на лекції і кажете «Іди в дупу!». Вас виженуть після цього з університету, але принаймні, ви не будете старанно вішати локшину на свої змучені вуха.


В мене сьогодні стандартний ранок суботи, який схожий і на понеділок, і на середу, і на неділю. Фак! Ця схожість починає дратувати. Ранок, будильник, і-мейли, сніданок, чай, сонце за вікном (рідше – дощ), нудьга, книги, ноутбук, заяложений хіпхоп у колонках, інколи джаз, на вулицю, нецікаво, супермаркет, дисконтні картки, не мої гроші, нудьга, балачки тупі по телевізору, розмови батьків… Дні як жуйка – тягнуться і тяяяяяягнуууууться… Ні, я звичайно можу змінити хіп-хоп на рок, книги на журнали, ноутбук на цифровик у руках та прогулянки парком; але зміст від цього коригується зовсім незначно.


Знаєте, в одній книжці герой увесь час шукав алкоголь, і поміж хронічною випивкою та новими склянками з пивом та іншими горючими рідинами текло його життя день за днем – чи пак – ніч за ніччю.. А я шукаю враження, шукаю роботу, заняття, щоб не поїхати дахом, шукаю гроші, щоб ні від кого не залежати. В мене вже завалялись декілька рецептиків щастя, та чомусь ніхто їх не купує, а самому вони не під силу: роки вже не ті… Я застарий ментально для фізичної молодості, і занадто молодий для дорослого світогляду. З моїх кишень стирчать нулі від шестизначних сум. Хтось забув вкинути одиницю. І бажано в долларах США.


Більш епатажна натура вже давно б сіла на якісь препарати, втекла б з дому чи стала б всесвітньо відомою. Але я надто звик до комфорту, звик до того, щоб носитись із своїми проблемами і проблемками, із головою, повною ідей. Я хочу сидіти в офісі і заробляти гроші. Мене вже не ваблять мандрівки та люди. Я хочу тупо в офіс. Я маніяк праці. Маніяк мережі Інтернет. Мої ін’єкції – інформація. Мій драп – кіпи звітів та стоси діаграм