Шум. Він продирається крізь міцну завісу сонної свідомості. Лише виринувши з-під теплої ковдри (чорт, що це спати не дає?!), розумію, що це будильник бадьоро і радісно голосить «when I hold Mary-Ann..» Рея Чарльза. В кімнату б’є сонце, і йому, яскравому і радісному, абсолютно начхати, що зараз лише восьма година ранку; що сьогодні – взагалі-то – вихідний; що я ліг спати учора опів-на-другу ночі… Та йому начхати, цьому сонцю! Сердито повертаюсь на бік і зариваюсь глибше у ковдру; але чарльзівська бісова Мері-Енн не думає так просто здаватись і настирливо радіє вранішній красі всесвіту, коли все прокидається і… ну добре, добре, встаю, замовкни вже!!!
Хто я? Я вам відповім на це питання, поки буду стягувати із себе піжаму, вбиратись у щось більш пристойне, відчиняти жалюзі та вікна і вештатись по квартирі, намагаючись прийти до тями після шести годин сну (Господи, як же хочеться спати!!!).. Я ледар. Професійний. Творчий. Трешевий ледар. Чи дешевий. А біс його знає (до речі, спитайте його, може він знає, коли ж – нарешті – хоча б одна з тих десятків контор, куди я тягав оберемки власних резюме, запропонують мені роботу, допоки я не почав грати у «рускую рулєтку» з нудьги та відчаю…). Я випльовую думки, як ви, дівчинко, випльовуєте жуйку на асфальт (до речі, тут не плюйте, тут громадське місце). У мене гарна фантазія, хвороблива уява і я пишу книгу. Одну чи декілька – байдуже. Ще іноді не забуваю парочку рядків втулити в книгу власного життя. Книгу мертвих облич натовпу, сірих стін багатоповерхівок у спальних районах та ось тих ліхтарів на розі вулиці. Часом ще пишу вірші для себе, оповідання для друзів, статті для грошей і цитати для щоденників. І ще блог веду, півроку як підсів на це. Такий собі повсякденний копірайтинг.
Це вже два місяці, як я отримав диплом. Шматок ламінованого пластику з написом «з відзнакою», який можна викинути на смітник. Бо вже два місяці я шукаю роботу за фахом і чую лише відмазки і відмови. Бо в нас треба мати три роки стажу, не встигнувши злізти зі шкільної лави. В університеті, де я вчився, треба було або вчитись, або працювати. Якщо ваш декан втиратиме вам, що треба вчитись на старших курсах, а не нидіти по банках та офісах, - одразу шліть його в дупу. Отак встаєте на лекції і кажете «Іди в дупу!». Вас виженуть після цього з університету, але принаймні, ви не будете старанно вішати локшину на свої змучені вуха.
В мене сьогодні стандартний ранок суботи, який схожий і на понеділок, і на середу, і на неділю. Фак! Ця схожість починає дратувати. Ранок, будильник, і-мейли, сніданок, чай, сонце за вікном (рідше – дощ), нудьга, книги, ноутбук, заяложений хіпхоп у колонках, інколи джаз, на вулицю, нецікаво, супермаркет, дисконтні картки, не мої гроші, нудьга, балачки тупі по телевізору, розмови батьків… Дні як жуйка – тягнуться і тяяяяяягнуууууться… Ні, я звичайно можу змінити хіп-хоп на рок, книги на журнали, ноутбук на цифровик у руках та прогулянки парком; але зміст від цього коригується зовсім незначно.
Знаєте, в одній книжці герой увесь час шукав алкоголь, і поміж хронічною випивкою та новими склянками з пивом та іншими горючими рідинами текло його життя день за днем – чи пак – ніч за ніччю.. А я шукаю враження, шукаю роботу, заняття, щоб не поїхати дахом, шукаю гроші, щоб ні від кого не залежати. В мене вже завалялись декілька рецептиків щастя, та чомусь ніхто їх не купує, а самому вони не під силу: роки вже не ті… Я застарий ментально для фізичної молодості, і занадто молодий для дорослого світогляду. З моїх кишень стирчать нулі від шестизначних сум. Хтось забув вкинути одиницю. І бажано в долларах США.
Більш епатажна натура вже давно б сіла на якісь препарати, втекла б з дому чи стала б всесвітньо відомою. Але я надто звик до комфорту, звик до того, щоб носитись із своїми проблемами і проблемками, із головою, повною ідей. Я хочу сидіти в офісі і заробляти гроші. Мене вже не ваблять мандрівки та люди. Я хочу тупо в офіс. Я маніяк праці. Маніяк мережі Інтернет. Мої ін’єкції – інформація. Мій драп – кіпи звітів та стоси діаграм
Публікації
